пачки, ті дерев'яники занадто великі, що їх сяк-так назувають на босу ногу, немов би бідним не було коли бути малими, мов би вони не мали права бути дітьми.
Горобці. А коли ж він має прийти, той судовий царевич?
Комин. Але ж зараз опівночі… Пст! Слухайте!
Годинник (грубим голосом). Бам… бам… бам…
Комин. Глядіть онтам: увесь край неба палає світлом!
Горобці (цікаво простягаючи шийки, на подобу малих парижан, що придивляються фоєрверкам). Ай! Шик.
Годинник (б'є далі). Бам… бам… бам… Північ.
Ледве продзвонив останній удар північної години, коли нараз із усіх боків загула ціла громада дзвонів. Під покришками в снігових шапках вони бриніли високо над дахами, мов самі для себе, зміняючи голос, зливаючися, мішаючи тоненький бренькіт з поважним гуком, віддаляючися, наближаючися, розширюючи то знов приглушуючи свої тони відповідно до того, відки тяг вітер. Здавалося, що всі вони висять на одній дзвіниці й що та дзвіниця обертається на всі боки, як морська ліхтарня.
Дзвони. Баум, баум! Ось він, маленький Цар-Різдво.
Вітер. Гу. Гу… Гудіть добре, любі дзвони, всією громадою, ще сильніше! Різдво тут іде за мною. Хіба не чуєте цього тонкого запаху зелених пальм, кадила й пахучого воску, що несеться на моїх крилах?
