пинився, щоб перебороти свою тривогу. Ще раз зирнув на сонного; потім, держачи обі свої кулі під пахами, силкувався підняти віко. Скриня глухо заскрипіла. Лука прокинувся, відімкнув очі. Він побачив, що робить його брат і почав кричати на нього, махаючи руками мов біснуватий:
— Га-га! Злодій! Злодій! Рятуйте!
Але його лютість душила його. І поки брат, скулений над скринею, осліплений видом живности, шукав одною тремтячою рукою кусника хліба, він зіскочив з постелі на землю й кинувся на нього, щоб не дати йому взяти нічого.
— Злодій! Злодій! — кричав він без тями.
Мов скажений, він затріснув важке віко Данилові на карк. Цей затріпався розпучливо, подібний до звірини, зловленої в ступицю. Але Лука тиснув добре проти зусилля зловленого; він стратив усяку свідомість того, що робив; він тиснув усім своїм тягарем, немов бажав відсікти братові голову. Віко тріщало, втискалося в живе м'ясо карку, розривало шийні комірки, роздавлювало жили й нерви, так що вкінці безвладне тіло звисло зі скрині, тіло, що не давало вже ніякого знаку життя.
Тоді, бачачи вбитого каліку, братовбивця почув у душі дикий переполох.
Два чи три рази, похитуючись, він пройшов здовж покою, що від миготання свічки заповнювався страховищами, потім ухопив рукою покривало, натягнув його геть на себе, обвинувся ним від ніг до голови, закрив собі навіть лице і скулився на ліжку. Серед тиші його зуби скреготали, мов пильник на залізі.
