— Я говорив про кафтаничок.
І знов вона показала свою дитину й питала очима:
— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все? Чудова, не правда? Глянь, яке біле… і яке червоне… і яке… мов мармур…
— Забагато крохмалю.
— Забагато крохмалю в рученьках моєї дитини?
— Я говорив про сорочечку.
І знов дбайлива мати показала свою дитину й питала очима:
— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все? Глянь на оці форми… це заокруглення… ці лінії!
— Закороткий станик.
— Закороткий станик у моєї дитини?
— Я говорив про одежинку.
Тоді мати розсердилася. Засмутило її, що ніхто не бачив дитини. Вона радо строїла своє кохання, але це боліло її, що за строєм ніхто не бачив дитини.
Біль робить несправедливим. Притча нагнівалася на Поета, хоч цей був невинен. Вона розвелася з ним і прибрала назад своє дівоче ім'я Амелея.[1] Вона поскидала з дитини всі фалшиві строї, що відвертали увагу від неї. Потім показувала різним людям свою дитину й питала очима:
- ↑ По-грецьки — безжурність, байдужність, дословно — неприкритість.
