— Як тобі подобається моя дитина, мій скарб, моє все?
Один із многих сказав:
— Непристойна.
А інші не сказали нічого, вони не зрозуміли матері й не бачили дитини. Це затурбувало Амелею. Вона поєдналася з Поетом, що пристав на це з дорогої душі. Вона знов назвалася Притчею й одягла свою дитину як уперед.
— Ах, мовила вона, — нехай бачать хоч одежинку й оці гарненькі стяжечки та вирізочки! Може нарешті зверне хтось увагу й на мою дитину й побачить, що вона краще від одежі.
Була зима. На великім озері забавлялося багато народу біганням на лижвах. Лід стояв на однаковій рівні з гостинцем. Досить було зробити крок.
Але між гостинцем і льодом був прорубаний широкий і глибокий рівчак, якого я не бачив день перед тим, а через рівчак був перекинений місток. А на містку сидів чоловік, той самий, що зробив цей місток „задля рівчака“, як сам казав. І хто переходив містком, платив йому цента. Та деякі шептали:
— Він сам зробив рівчак, щоб могти поставити на ньому місток.
Чи ж це не скандал, що винайдено способи, щоб „толковання закона“ зробити зисковним „фахом“?
Наша суспільність усюди поперекроювана такими рівчаками, і переважно тільки на те, щоб дати утримання тому, що „сидить на містку“.
