той не може мати ніякого поняття, що це за крута мова.
На всім світі нема напевно другої мови такої безсистемної, слизької і в'юноватої, коли захочеш похопити її. Плаваєш по ній, як по розбурханім морю, раз сюди раз туди, у нужденнім, безпомічнім стані, а коли ось-ось, тобі здається, знайшов правило, що дає міцну основу, щоб нахвилинку відпочити в загальнім заколоті й гармідері десятьох частей мови, то зараз бачиш у граматиці: „Ученик повинен мати на увазі оці вийнятки“. Зирнеш на ті вийнятки й побачиш відразу, що їх більше, ніж прикладів самого правила. І знов безнадійно кидає тобою хвиля й ти женеш до нової Арарат-гори, і замість неї знов попадаєш на зрадливу мілизну. Це досвіди, які я поробив і роблю ще раз-у-раз. Скоро тільки повірю, що я добре вхопив один із проклятущих чотирьох „відмінків“, всмикується в моє речення якийсь на око зовсім незначучий приіменник, наділений страшною, несподіваною силою, і розторощує мені ввесь ґрунт під ногами. Приміром, запитує моя читанка про птаха (вона все запитує про такі речі, що для жодного чоловіка не мають ніякісінької вартости): „Where ist the bird?[1] Відповідь на це питання така: „The bird ist waiting in the blackmithshop on account of the rain“.[2] Розуміється, жоден птах і не подумає зробити це, але піди ти сварися з книжкою! Ну ось, берусь я вимудрувати німецький переклад цього речення. Розуміється, що цю працю треба зачинати з противного кінця — цього вимагає хід німецької думки. Мір-
