Про труднощі цієї мови може переконати нас перша ліпша газета. Нормальне речення в німецькій газеті, це чудернацька диковина. Воно займає чверть сторінки й має в собі всі часті мови цього язика, не в якімсь правильнім порядку, але всуміш. Воно складається головно зі зложених слів, збудованих автором навмисно для своєї потреби, так що в словнику не знайдеш їх, хоч гинь; нараз шість або сім слів сточено докупи без швів і карбів. Речення говорить про 14-15 різних предметів, а на кожний приходить одно втручене речення; часом одно старше втручене речення має в собі ще кілька менших, а щоби не порозсипалися, поскліщувано їх подекуди скобами, — а по всім тім на кінці теліпається дієслово, з якого тільки що дізнаєшся, що властиво хотів сказати автор; по дієслові кінчить автор — здається мені, чисто для декоративної іграшки — словами „haben zu sein“, „gewesen sein dürfen“ або чимсь подібним. Догадуюся, що це кінцевий фоєрверок, то щось таке, як та закрутка, яку дехто додає до свойого підпису: не конче вона потрібна, але виглядає краще.
Для ліпшого зрозуміння радив би я читати німецькі книжки так, щоб держати їх проти дзеркала або обернути догори ногами, аби конструкція обернулася на противний кінець. Але читати німецькі газети, це для чужинця на віки вічні лишиться недосяжною штукою. Щоб доказати це, я обмежуся на однім прикладі з одної німецької книжки, з одної загально-признаної доброї повісті: „Wenn er aber auf der Strasse der in Sammt und Seide gehüllten, jetzt sehr ungeniert nach der neuesten Mode gekleideten Regierungsräthin begegnete?“ Так
