стоїть написано в повісті пані Марліт „Geheimniss einer alten Mamsell“. Кожний зараз побачить, як далеко віддалене тут дієслово від вихідної точки читачевої. А в газетах буває ще далеко гірше; тут дієслово стоїть завсіди аж на слідуючій шпальті, а як мені говорили, буває частенько, що автор статті, забарившися на протязі одної або двох шпальт уставками та втрученими реченнями, мусить при кінці так квапитися, що речення так таки без дієслова і йде до друкарні. Тоді, розуміється, читачу, хоч сядь та й плач.
І в нашій літературі покутує оця манія вставок і день-у-день ви знайдете на це приклади в книжках і газетах. Але в нас це знак на те, що письменникові не достає вправи або ясного розуму; натомість у німців це свідчить про існування певного рода розумової мли, яка в тих людей заступає місце ясности. Бо щоб це була ясність, то певно ні, ніяким робом не може бути. Навпаки, мусить там виглядати дуже круто, дуже баламутно й помотано в голові письменника, який розігнавшися сказати нам, що хтось здибає паню Родничиху на вулиці, зупиняється на самій половині цього не мудрого замислу, затримує обоє стрічних, аж поки не обмалює нам до найдрібніших дрібниць убрання дами. Це ж очевидно безглуздя.
Мимоволі пригадуються при тім ті дантисти, що вхопивши болючого зуба кліщами і впровадивши таким робом чоловіка на найвищий ступінь безтямного напруження, стають собі й починають преспокійно торочити якусь нудну побрехеньку, заки виконають страшне шарпнення. І в літературі і при вириванню зубів такі вставки однаково не на місці.
