Одним із німецьких клясиків уважається Ґ Е. Лессінґ, а в однім із його головних творів, у „Ляокооні“ знайшов я ось яке речення, що справді подає пророчисте свідоцтво про дійсно клясичний спосіб накопичування таких вставок. Речення знаходиться в 12-тім томі Лессінґових творів і виглядає ось як: „Wenn also der Graf Caylus die Gemäld der unsichtbaren Handlungen in unzertrennter Folge mit den sichtbaren fortlaufen lösst; wenn er in den Gemälden der vermischten Handlungen, an welchen sichtbare und unsichtbare Wesen teilnehmen, nicht angiebt und vielleicht nicht angeben kann, wie die letzteren, welche nur wir, die wir das Gemälde betrachten, darin entdecken sollten, so anzubringen sind, das die Personen des Gemäldes sie nicht sehen, wen'gstens sie nicht notwendig sehen zu müssen scheinen können: so muss notwendig sowohl die ganze Folge, als auch manches einzelne Stück dadurch äusserst verwirvt, unbegreiflich und widersprechend werden. Мене впевняли, що такі речення наповняють захватом німецьких правників, і вони силкуються з запалом і не без успіху в мотивованню своїх присудів дорівняти Лессінґовій клясичності, або ще й перевершити її.
Німці мають у своїй мові певного рода парентезу, яку осягають, роздираючи дієслово на дві частини, з яких одна стоїть на початку якогось цікавого розділу, а друга на його кінці. Чи можна здумати собі більше баламуство? В німецькій мові аж кишить такими розривними дієсловами, і чим дальше в якімсь писанню покладена одна частина від другої, тим більше гордиться своїм ділом справець такого злочину. Особливо зі словом „reiste ab“ лю-
