крилами і хвостом з радощів і мовить: „Так, так, цілковита правда. От яка я щаслива! Це ж напевно і нестеменно прегарна порядна діра!“ Потім злетіла на землю, підняла жолудь, задерла голову і з найсолодшим усміхом на світі віткнула її в діру. Надслухувала трохи, її лице споважніло і з комічним зачудуванням сказала нарешті: „А я й не чула, як вона впала“. Знов приткнула око до діри, довго зазирала в неї, зирнула потім угору й похитала головою. Потім попробувала з іншого боку — і знов похитала головою. Обійшла довкола діри кругом, оглянула її докладно і роззирнулася на всі сторони світа. Дарма! В задумі сидить на даховім гребені і чухається в голову правою лапкою, а врешті мовить: „Цього вже не второпаю! Ця діра мусить справді бути не абияка глибока! Але довше я не дам себе водити за ніс, візьмуся до роботи. Справа мусить вияснитися і я не пожалую труду“.
— Зірвалася і полетіла, вертає знов з другою жолудиною, знов пускає її в діру і швиденько притикає око до діри, щоб побачити, що буде з того, потім підводить голову й зідхає: „До сто громів! Це вже чорт зна по якому! І нехай це зрозуміє, хто хоче! Але ні, попробую ще раз!“
— При третій жолуді робить що може, аби ще швидше зирнути за нею, але надармо. „Такої діри я ще не стрічала, — мовить, — це мусить бути якась нова порода дір, яка ще не попадалася мені“.
— Тепер опанувала її злість. Зразу ще перемагала себе, пройшлася пару разів по даховім гребені й бурчала щось сама до себе; потім заклекотіло в ній пересердя і почала ла-
