ятись так, що аж почорніла зо злості. Ще ніколи не бачив я пташини в такій лютості із-за такої марниці. Наматіркувавшися досить, підійшла знов до діри, заглядала в неї довго і мовить потім: „Темна діра… глибока діра й дуже сміхотворна діра! Але коли вже я раз почала наповняти її, то доведу це діло до кінця, хоч би це мало тривати й сто літа.
— І фіть-фіть! полетіла — і відколи живу, я ще не бачив пташини, що працювала б так завзято. Півтретя години шибала собою, не перестаючи. Жолудину за жолудиною вкидала в діру, ані разу не заглядала вже до неї, але летіла зараз у ліс і знов вертала. Я так був зацікавлений і зворушений, що ні на що інше не дивився, ні про що не думав.
— Нарешті змучилася вже так, що ледве могла рушити крилом. Уся облита потом прилітає, вкидає жолудь і мовить: „Ну, думаю, цього буде тобі досить, ти стара дірюго!“
— Приложила голову до діри, а коли підвела її знов угору, то попросту аж пополотніла з лютости: можете мені вірити, панцю любий! „А нехай же мене випхають і поставлять у музеї, — заверещала, — коли тут можна побачити хоч би слід жолуді! А я ж наносила їх сюди стільки, що ціля сім'я могла би ними жити тридцять літЙ!“
— 3 трудом поволоклася на даховий гребінь, оперлася о комин, передумала справу ще раз і дала полекшу свойому серцю. Ну, тут би вам було послухати! Такої лайки, такого проклинання я ще не чував, відколи на світ народився! Коли вона ось так розпустила язик, надлетіла друга сойка, зупинилася і питає, що тут таке сталося? Її бідна приятелька вияснює
