Одного поганого, похмурого, вогкого та холодного грудневого дня, вісімнадцять літ тому, був я раз у Лондоні й зайшов до дому одного англійця, щоб, як було умовлено, віддати візиту його жінці й заміжній доньці. Я мусів ждати півгодини, тоді прийшли дами, перезяблі до кости й розповіли, що їх зупинила несподівана обставина. Коли переходили попри Мельбруґ-гаус, побачили, що збирається купа народу; їм сказали, що князь Уельський (наступник престола) збирається виїхати; ось вони зупинилися також і ждали. Постоявши півгодини на тротуарі й закоцябши зовсім від морозу, вони довідалися, що князь Уельський надумався інакше, і пішли засумовані додому. Це дуже здивувало мене.
— Чи це ж можливо, — запитав я, даючися диву, — щоб ви стільки літ живучи в Лондоні, ще досі не бачили князя Уельського?
Але ади, тепер вони далися диву.
— Що за ідея! — скрикнули обі враз. — Розуміється, ми бачили його вже сотки разів.
Вони бачили його вже сотки разів, а проте ждали на нього півгодини на лютім холоді й у сумерках, у стиску таких самих дурнів, щоб іще раз побачити його. Я ледве віри няв своїм ухам, але що говорить англійка, тому мусиш вірити, хоч би воно виглядало й як неправдоподібно. Мені тяжко було знайти влучну відповідь, нарешті я надумав ось що:
— Це для мене зовсім незрозуміле. Навіть якби я був ніколи не бачив генерала Ґранта, то ледве чи робив би з себе таку жертву, щоб на хвилину побачити його.
Тупоумні вирази лиць у дам дали мені пізнати, що значіння цього порівняння було для
