Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тілько може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою, “штрофу” ніякого на мні нема, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та що діяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти коні тай поїхав ставитися до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — свказав він чемно, входячи до канцелярії.
— А, чін топри, чін топри! — сказав пан Гопман. — А, шо ви за єдна, кльопа, чого вам трепа?
— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.
— Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.
— На мене?
— Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлір хромацкий?
— Та є.
— А мноха там на той шпихлір спіша?
— Та є жита тисяча кірців, пшениці щось зо пятьсот, а вівса бачу буде до пятнацятьсот.
— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат стілько трепа.
— Вам, пане Гопман?
— Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?
— Ба… ба… а то яким правом? — пробовкнув зачудований Добробит.
— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми са тармо! Ні, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплікацию, росумієте?
