„Полковие Канцеляріи не высылаютъ майстеровыхъ людей, но только саміе лишніе переписки дѣлають“. Він прохає Гетьмана підтвердити, щоб як його, Гудовича, вимоги, так і вимоги „Експедиції строєній“ негайно виконувано, щоб „не могло какой послѣдовать въ строеніи Вашей Ясн-ти Батуринскаго дому и прочихъ національныхъ строеній остановки“[1].
На роботу до „національныхъ строеній“ виганяли робітників та майстрів тільки з козаків, посполитих та їх підсусідків, але при фабриках та в маєтках власників, звідкіля виганяти на ці роботи ніхто не мав права, часто можна було знайти непоганих майстрів-фахівців. Через це доводилося иноді писати до Військ. Генер. К-рії, щоб вона вдалася з проханням у цій справі до власників. Одного разу Теплов радить Військовій Генеральній К-рії вдатися до всіх власників з проханням, щоб вони відпустили своїх столярів на роботу до Гетьманського будинку, що його необхідно „столярною работою убрать, понеже счастливого Его Ясн-ти съ фамылиею прибытия скоро ожидается въ Малую Россию“, а „столярей ни за какие деньги неможно здѣсь въ Глуховѣ такъ какъ и въ околичныхъ мѣстахъ сыскать“[2].
Таке саме скрутне було становище і з постачанням мулярів до будування цегляних будинків.
Року 1760 робиться публікація про присилку 10-ти мулярів до Батурина в Київському полкові, канцелярія відписує, що „ежели сищутся з сотень сего полку с каждой по одному, а з всѣхъ десять человѣкъ каменщиковъ, то будутъ вислано“. Далі Полкова К-рія пише, що в магістраті є майстрів досить, але вони „неподсудны полковой к-ріи и выслать ихъ неможно“, бо не можна мобілізувати майстерових, що приписані до фабрики, або належать тому чи иншому власникові.
Нарешті, Київська Полкова К-рія одповідає, що мулярів знайти „не чаемъ“ (не чекаємо, не маємо надії), бо ніяких цегляних робіт ніде тепер не провадиться, а будується цегляна церква в Козельці коштом Нат. Дем. Розумовської, то всі, які є, мулярі зайняті на тій роботі в Козельці, а більше мулярів нема[3].
Питання про оплату праці робітникам на національних будівлях вирішено в позитивному для робітників напрямкові, очевидячки, через те, що на ці будування було асигновано певні кошти, але на практиці і „заплату“ і наряди та ордери вживають поруч. Коли нема змоги знайти охочих за плату, тоді вживають примусового вигону по ордерах.
Року 1755 голова Експедиції строєній Туранський запитує, чи платити, напр., пильщикам дощок (4 пари пильщиків), чи пиляння „ордеромъ велено производить“, бо всім иншим подібним фахівцям доводиться платити по контрактах[4].
Того-ж року 1755 треба перевезти з Новг. Сіверської сотні кілька байдаків каменю до Батурина та вапни з Мезинського майдану 7660½ чт.
