них, кожного дня, иноді і двічі на день. Зауваживши якийсь непевний слід, їхали по ньому та виясняли, хто це переїхав, обминаючи форпости, з якою метою. З сліду по болоті можна було бачити, що було коней з 20, а може й більше; з сліду, що знайшли між сусідніми форпостами в очереті, можна довідатися, в якому напрямі пішли; можна було йти за слідом, як він ішов по снігу вгору, так ішли гайдамаки вгору з верству, а потім пішли з гори й вийшли на шлях, та й сліду вже не стало. Знайшовши слід, треба було йти за ним, переслідувати та піймати гайдамацьку ватагу. Але тут бували випадки, що гайдамаки були ліпше озброєні, було їх більше, переслідування заводило форпостних далеко, небезпечно було на довго залишати форпости з малою командою і обережність вимагала покинути дальше переслідування та вертати назад, не вступаючи до боротьби з гайдамаками.
Збільшення гайдамацьких ватаг та боротьба з ними накладали на форпостні команди обов'язок допомоги в стеженню за непевними підозрілими людьми та затриманню їх — коли було можливо — підчас переходу через самий форпост.
Найпростіше, здавалося, завести певний контроль за тими переїжджими людьми, що викликали підозріння що-до участи в гайдамацьких ватагах. За основу для такого контролю прийнято пашпорти, з якими тільки і випускали за форпост. Щоб легше було контролювати, вимагали повороту через той-же форпост, з якого й виїздили, для цього в деяких форпостах задержували при виїзді пашпорт, щоб примусити вертати тою самою дорогою, якою їхали раніш. Оповідання учасників гайдамацьких нападів часто і починають з того, як оповідач заходив брати пашпорта за-для виїзду до степу і з ним виїжджав до форпосту, де подавав свого пашпорта на право виїзду.
Перевіряючи пашпорти та розпитуючи підозрілих на форпості, легше було затримувати підозрілих. Через те і на форпости часом давали повідомлення про підозрілих людей, збігців, яких треба було затримати. Повідомляючи адміністрацію про збігців, прохали разом з тим київського генерал-губернатора „предложить высокоповажними ордерами обрѣтающимся в околичности Кіева на форпостахъ и командующимъ офицерамъ, ежели на коемъ форпостѣ таковъ… без пашпорта явится, дабы взятъ подъ караулъ и за спросом… присланъ былъ“.
Дійсно, форпостні команди спиняли, затримували підозрілих без пашпортів та тим не раз переривали їх блукання та злодійські авантури. Так, Конон Сиротенко наприкінці свого оповідання сказав — товариші казали, що поїдуть Дніпром до Січи, а він „перешедъ на россійскую сторону форпостними козаками взятъ и отвезенъ в Гудимову Слободку, а изъ оной отосланъ на Лучанской, съ которого и присланъ на главной Васильковской форпостъ…“[1]. Там-же на форпості і зроблено йому першого допита про його походження та дальші пригоди[2].
