16
Віктор Юркевич
жали до инших власників, Жубриків та манастирів (Арх. VII, І 84, 86). Була тут людність постійна, як бачимо з справи Печерського манастиря з черкаським старостою Дашкевичем: розглянувши скаргу, в. князь наказав черкаському старості не чинити кривд ченцям, не вступатися до озер, бобрових гонів та пасік, не вступатися до тих людей та не брати з них данини на себе (Каманинъ, Матеріалы Чтен. Нест. VIII, с. 8—9).
Балаклію на Серебрянці згадано в комплексі Радивоновських маєтків. Назва давала привід до наближень до тюркських основ, наближень більш чи менш вдатних. Пізніше мовчання вказує на спустошення цього поселення та відновлення його вже в XVII в., Старосілля в районі р. Ольшанки згадано в комплексі Радивоновських маєтків.
Білберг, Білий берег маєток у районі озер Ірдинських (тепер Білозеря?): це отчизна Уляни Потапової, що протестувала проти заміру свого брата Хведька записати Білберег „жоне своей у великой суме“ і отримала потвердження від в. кн. Жиґимонта (М. Грушевський, Кілька київ. документів, Зап. XI, с. 11).
Лебедин на верхів'ях рч. Турії належав з XV в. до кн. Глинських, потім перейшов до зятя кн. Довмонта[1], далі до його зятів Келбовського та Грибуновича Байбузи: їх як-раз зазначає люстрація, перераховуючи уходи черкаські — „Янъ Келбовскій… Михайло Грабуновичъ… по жонѣ княжни Домонтовне въ посазе ее селище у Лебединѣ на полы“ (Арх. VII, І, с. 90), так само зазначив цю систему спадщини Мих. Келбовський у своїм позві, внук Гелени з Глинських Базилової Домонтової (Źr. dz. XXI, 270). В 1613—18 рр. спадкоємці вели між собою судові справи з приводу поділу спадщини і робили наскоки (Źr. dz. XXI, 184, 247, 270). Кирилів на верхів'ях р. Ольшанки згадується в звязку з Лебединим, у судових справах з приводу Лебедина спадкоємці зазначали теж і Кирилів (Źr. dz. XXI, 247, 270).
Ось так у загальних рисах можна уявити собі заселення східньої частини Звиногородщини до татарського спустошення кінця XV в., після чого нова хвиля заселення зміцнила звязок з Черкаським замком і утворила зазначення тих поселень „въ Черкасахъ“…
Переходячи до центральної частини коло р. Гнилого Тикича, ми повинні передовсім зазначити, що тут немає таких вказівок про минуле, які маємо для східньої частини, де після спустошення ті самі чи родичі їхні повертаються до селищ, зазначаючи їх попередню історію чи свої відносини до попередніх їх власників. У центральнім районі теж, гадаємо, була колонізація XIV—XV віків, але татарські напади розвіяли людність, що оселилась була „праве на шляху татарскомъ"[2] та мусіла тікати перед ворожим нападом. У другій половині XVI в. бачимо за-
