„зъ давнихъ лѣтъ отци и дѣди ихъ, живучи в городѣ Черниговѣ, никакихъ повинностей и податей гражданскихъ не отбували, токмо по возможности и произволенію своєму со всего своего давали складку до скринки церкви божественной“, а потім магістрат став робити новини та притягати цехових музицького цеху „ко всякимъ гражданскимъ дачамъ и повинностямъ врядь з достатними и можними мѣщанами, отъ чего имъ чинится разореніе и обида“. При тій своїй супліці подали цехові і полковницькі універсали, які визнавали за цеховими музицького цеху їх привилеї. Розглянувши справу, гетьманський уряд визнав, що та „складка ихъ музыкантовъ общая на церковь Божію опредѣленная дѣло есть богоугодное и зъ тихъ мѣръ прошеніе ихъ музыкантов принявши за слушное“, наказав магістратській владі не притягати „помянутихъ музикантовъ черниговськихъ къ податямъ гражданскимъ ни къ якимъ излишнимъ повинностямъ кромѣ общенароднихъ тягостей, а наипаче в сустентацій консистентов и въ висилки по указу е. ц. в. на линѣйную работу по пропорціи дворового числа работниковъ и въ протчемъ“. Як раніш, на цехових музицького цеху лежить „обикновенная складка на церковь Божію по возможности и по произволенію ихъ, якъ въ полковничихъ унѣверсалахъ имъ даннихъ виражено“[1]. Отже, як бачимо, гетьман не визнав за можливе, хоч скрутний стан магістрату був цілком ясний, набавити цеховим податок на користь магістрату замість їх побожного податку, що лежав на них з давніх часів (1732).
Загальніший характер має універсал Скоропадського (р. 1721). Скаржилися магістратські, що „многіе мѣскіе люде достатнѣе и ремесники подъ протекцію рознихъ пановъ удавшися, а иншіе и зовсѣмъ имъ свою осѣдлость спродавши, живуть свободно и жаднихъ общенароднихъ мѣскихъ долегливостей (хоча й би и могли оніе двигати) не дознаютъ, чрезъ що осталніе мѣщане черниговскіе приключающіеся налоги отбуваючіе до неменшого пришли и приходять оскудѣнія“[2]. З огляду на такий стан міста, прохали магістратські, щоб „тіе протекціанти в вистатченню хочай грошей на сплаченне четвертей по указу ц. п. в. в Смоленску поставленнихъ били помощними“. Гетьманський уряд визнав, що між різними податками та зборами з людности, справді, збирання хлібу становить виїмок, „зваживши же тое за четверти муки грошей видане єсть монаршій ц. в. интересъ, одъ которого нѣхто воленъ бити не повиненъ“. Отже за-для збирання грошей за хліб можна зробити певний виїмок, відхилення від практики і ось гетьманський уряд згодивсь притягнути протекціянтів до давання грошей за хліб „подлугъ мѣрного опредѣленія“. Державці не повинні заступати своїх протекціянтів „жадною мѣрою, поколя впередъ инакше о онихь учинимъ опредѣленіе куда належатимуть“. Цікаве оце зауваження, воно говорить про можливість загального вирішення справи про протекціянтів та призначення, до кого саме вони повинні належати далі. Справа про протекціянтів у звязку
