й накидав її. Треба гадати, що головний збут горілки був на місці, в Баришівці: „зъ Баришовки одъ самихъ шинковъ въ домъ нашъ приходу по 800 рублей в годъ“ — пише полковник синам. „И благодаримъ Богу, что такъ учинилось, ибо за дочками въ долгу до трохъ тисячъ были подпали, однакъ зъ прибели Баришовской отдали, на греблѣ Баришовской мелницѣ викуплени отъ наслѣдниковъ, и теперь на 8 камней мливо; въ Киселевского гребелку зъ грунтами откупили зъ прибели же здешнихъ“[1].
Централізаційна політика полк. Сулими в господарстві не могла не натрапити на опір різних суспільних груп. Найактивніша в даному разі була дрібна українська старшина. Вже зазначувано, що старшина Переяславського полку подавала в 1747 році доноса на Сулиму до Сенату. Доноса цього підписали були: бунчуковий товариш — Григорій Іваненко, суддя полковий Костянтин Лесеневич, писар полковий — Канівський, осаули — Григорій Лукашевич і Яким Михайлович, полк. хоружий Михайло Лукашевич, сотник Баришівський Давид Афендик і сотник Баришпільський Степан Афендик[2]. Гадаємо, що доноса продиктували не тільки службові інтереси. Але боротьба полкової старшини з полк. Сулимою закінчилася не на користь її. Сенат передав справу гетьманові, на місце виряджено комісію, щоб розслідувати справу, в складі генер. обозного Кочубея, генер. осаула Волкевича, бунчук. тов. Дем'яна Рубця та Івана Губчича та сотника дівицького Івана Селецького[3]. Слідство затяглося, бо ті, що показували проти Сулими, відмовлялися від своїх обвинувачень і хтіли справу припинити. Викликані до Глухова вони й там на особливому допиті теж зреклися своїх обвинувачень. Справу припинено, авторів доносу прощено, от тільки мусіли вони заплатити канцелярські витрати й перепросити полковника та Безбородька, що й зробили в писаній формі[4]. Отож важко було дрібній старшині боротися з полковником Сулимою й тому дехто з старшини вважає за краще поступитися перед полковником. Так зробив Бубнівський сотник Іван Максимович, відступивши полк. Сулимі ґрунт у Переяславі „за многіе отъ вельможности вашей чинимые мнѣ отеческіе милости и блатодетельства[5]. Инші-ж шукають захисту у гетьмана, як от удова Баришівського сотника Ісая Денисовича, що скаржилася гетьм. Данилові Апостолові на сотника Сулиму, що ставив у її домі консистентів і инші робив кривди[6].
Менш організований опір ставили Сулимі козаки. Знаємо виступи тільки поодиноких осіб, як вищезазначений Ямак та Стуконіг, коли вчинки Сулимині були цілком самовільні.
Не витримує Сулиминого наступу баришівське міщанство. Роки 1750-ті можна вважати за роки перелому в життю баришівського міщанства; до 1750-х років Баришівка не мала великих володільців;
