Сторінка:Історичні джерела та їх використання. Вип. 1 (1964).djvu/87

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


воноса.— Ф. Ш.) хотя с Хмельницким пьют и едят вместе, а мысль не одну имеют...»[1]

Юридично влада гетьмана нічим не була обмежена. В його руках фактично зосереджувалась законодавча і виконавча влада. Альберто Віміна називає Богдана Хмельницького справним государем («despota»)[2].

Пояснюється це тим, що за козацькою традицією в руки гетьмана під час війни віддавалася вся повнота влади. Немалу роль при цьому відіграли особисті риси характеру Богдана Хмельницького, його великий авторитет як керівника визвольної боротьби. Безумовно, що все це мало значення і в проведенні зовнішньої політики.

В радянській історичній літературі державна та воєнна діяльність Богдана Хмельницького здобула високу оцінку. І це не викликає заперечення. Б. Хмельницький ще до визвольної війни мав певний досвід політико-дипломатичної діяльності. У 1638 р. як військовий писар він брав участь у переговорах з польським командуванням, відігравав провідну роль у переговорах козацької старшини з королем в 1646—1647 рр. про підготовку походу проти Туреччини.' Талант державного діяча Б. Хмельницького, зокрема його уміння підбирати людей на державні посади, виявився особливо яскраво в його дипломатичній діяльності в 1648—1654 рр.

Державний апарат на Україні, зокрема центральний, в роки визвольної війни не дістав чіткого законодавчого оформлення. Все трималося на козацьких традиціях, звичаях, які набирали силу закону.

При гетьмані перебував ряд осіб, які займали посади, що звалися військовими або генеральними. Такими були вже згадувані обозні, судді, осавули, писарі тощо. Коли можна більш певно говорити про коло завдань обозного, писаря, судді, то нічого виразного не можна сказати про діяльність осавулів (їх було два). В літературі висловлювалася думка, що осавули були ад’ютантами гетьмана. Бунчужний і хорунжий, напевно, спочатку займали почесні посади, які мали підкреслювати величність гетьманської влади і поряд з цим виконувати ряд урядових доручень. Часто генеральні обозні, писар, суддя виконували доручення, в тому числі й дипломатичні, що не мали нічого спільного з їх основною діяльністю. Це свідчить про те, що в центральному державному апараті не було чіткого розмежування функцій та обов’язків, що тут панувала система доручень, характерна для багатьох інших держав періоду феодалізму.

Проте державний апарат на Україні навіть в стадії формування мав більш централізований характер, ніж у Речі Поспо-

  1. «Воссоединение Украины с Россией», т. II, стор. 350.
  2. Журн. «Киевская старина», 1900, январь, стор. 75