Сторінка:Історичні джерела та їх використання. Вип. 1 (1964).djvu/88

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


литій. Це був, без сумніву, крок вперед, який ліквідував шляхетсько-магнатську анархію, що до того часу існувала і на Україні. Новий державний апарат справлявся з завданнями, які перед ним стояли в справі налагодження внутрішнього життя, оборони країни, а також міжнародних відносин. Виникнення української державності відіграло позитивну роль у національно- визвольній боротьбі та возз’єднанні України з Росією.

На Україні в роки визвольної війни не існувало спеціальної установи, яка виключно відала б питаннями зовнішньої політики. Відомо, що в сусідній Російській державі існував спеціальний Посольський приказ, через який здійснювались зносини з іншими державами[1]. Але в Польщі, яка вела не менш активні дипломатичні зносини, такої установи не було. Всі дипломатичні справи зосереджувалися в королівській канцелярії, якою відав канцлер[2]. На Україні дипломатичні справи вів гетьман через Військову канцелярію, на чолі якої стояв військовий писар. Незмінним військовим писарем протягом визвольної війни був Іван Остаф’євич Виговський. Цю особу влучно характеризував сучасник: «той Виговський як завжди не був простаком, так і тепер у них (козаків.— Ф. Ш.) має свою повагу»[3]. Іван Виговський, український шляхтич з Овруцького повіту, одержав добру освіту, до визвольної війни служив реентом Луцького земського суду, а потім писарем при польському комісарі на Україні. Він мав значний досвід у веденні справ.

Зважаючи на те, що Військова канцелярія вела справи внутрішнього і міжнародного характеру, то і роль її начальника — генерального писаря—була досить значною. Про його роль в дипломатичних зносинах доведеться ще не раз згадувати. Відзначимо, що в іноземних документах його називають канцлером. Так називає його Конрад Якоіб Гільдебрандт, що їздив на Україну з шведським послом Г. Веллінгом взимку 1656—1657 рр.[4] Але не збереглося документів, які свідчили б про те, що військовий писар вів якісь дипломатичні справи без відома гетьмана. Правда, збереглися листи Виговоького, наприклад, до представників російських властей, які стосуються конкретних питань[5], іноді ширше трактованих, ніж в гетьманських листах. Військовий писар брав завжди участь у переговорах гетьмана з іноземними послами.

  1. С. А. Белокуров, О Посольском приказе, М., 1906.
  2. Ст. Кутшеба, Очерк истории общественно-государственного строя Польши, СПб., 1907, стор. 104—106, 163.
  3. J. Michałowski, вказ. праця, стор. 453.
  4. «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ), т. 154, стор. 56-Т-58.
  5. «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (Акты ЮЗР), т. X, стор. 187—190; Центральний державний архів древніх актів СРСР (ЦДАДА), ф. Малороссийский приказ, столб. 5823/13, арк. 38—40.