використання архівних матеріалів, особливо для довідок різного характеру, на встановлення контролю за документальними матеріалами діючих установ та наведення порядку у відборі утилю в архівах. У новому законі визначалися конкретні функції ЦАУ УРСР щодо концентрації документальних матеріалів[1].
Проте система управління архівними установами ще далеко не забезпечувала повну охорону і збереження документальних матеріалів, що надходили до державних архівів, не створила достатніх умов для їх науково-технічного упорядкування і використання.
Адміністративна реформа 1930 р., за якою було ліквідовано округи в республіці і встановлено двоступеневу систему управління, деякою мірою зміцнила в політичному і господарському відношенні районні центри. Але вона не сприяла поліпшенню роботи і зміцненню архівних установ (районних і міських). 28 місцевих архівних управ (із них 9 філіалів), організовані замість окружних управ, лишалися без всякої опори в районних центрах. Перебуваючи на бюджеті одного міста чи району, вони потрапили у матеріальну скруту[2]. Міські та районні Ради не забезпечували умов для разгортання роботи місцевих архівних установ[3]. Потрібно було утворити єдині організовані на науковій основі архівні установи з основними функціями науково-археографічного і архівознавчого характеру. Архівні установи треба було перевести на державний бюджет. Це питання розв'язала урядова постанова від 20 червня 1932 р.
Слід зазначити, що 1931 рік увійшов в історію архівного будівництва на Україні як рік рішучого повороту в роботі усієї системи архівних установ. Тоді усі зусилля було спрямовано на дальше науково-організаційне зміцнення архівних органів. Почали виходити в світ публікації, підготовлені до друку Археографічною комісією ЦАУ («Третій Всеукраїнський з'їзд Рад 6-10 березня 1919 р. Стенографічний звіт», «Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад» та ін.). У 1931 р. Другий Всеукраїнський з'їзд працівників архівних установ затвердив правила публікації документальних матеріалів. Що ж стосується науково-технічної обробки документальних матеріалів у державних архівах, і в першу чергу в центральних, то це вважалося пройденим етапом. На перший план висувається завдання масового наукового використання документів. А тим часом майже в усіх архівах республіки до 50-60% документальних матеріалів не було описано[4]. Отже, лінію керівних архівних органів України не можна вважати цілком правильною. Вона призве-
