м. Києві, Філіал Центрального державного історичного архіву у м. Харкові, Філіал Центрального державного історичного архіву у м. Львові[1], Центральний державний архів кінофотодокументів у м. Києві.
Ліквідовувалися такі архіви: Центральний державний історичний архів у м. Харкові, Центральний державний архів революції у м. Харкові, Центральний державний архів праці у м. Харкові, Центральний державний архів давніх актів у м. Харкові, Центральний державний архів давніх актів у м. Києві, Центральний державний архів давніх актів у м. Львові, Центральний державний фотокіноархів у м. Києві, Київський воєнний архів, Харківський воєнний архів[2].
Поряд з центральними архівами у міру визволення території України від окупантів організовувалися й обласні та районні архіви. Але реорганізація системи архівних установ на Україні, так само як і по Радянському Союзу в цілому, відповідно до постанови від 29 березня 1941 р. докорінних змін у неї не внесла. Відбулися лише деякі зміни всередині архівів, проведено певні перегрупування фондів по центральних архівах, замість Центрального історичного архіву і архіву праці у м. Харкові утворено Центральний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва на Україні у м. Києві, який згодом було переведено до Харкова.
Важливим кроком у напрямі дальшого зміцнення архівної системи на Україні була постанова Ради Народних комісарів УРСР від 31 серпня 1944 р. про заходи для утворення документальної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і про упорядкування архівного господарства УРСР. Ця постанова стала програмним документом роботи архівних установ республіки у післявоєнні роки. Вона сприяла створенню джерельної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і до деякої міри перетворенню державних архівів у науково-дослідні установи.
Поряд з організаційними заходами вживалися заходи щодо матеріального забезпечення архівних установ України і підготовки для них висококваліфікованих кадрів. За постановою уряду УРСР від 31 серпня 1944 р. при Центральному державному історичному архіві у м. Києві організовано аспірантуру (пізніше її було передано Київському університету), а при Київському університеті історико-архівний відділ, який мав щороку випускати 15-20 істориків-архівістів. Архівні установи України було включено в планове постачання через систему Держплану. Всі ці та інші заходи українського уряду сприяли дальшому розвитку архівних установ у післявоєнний час.
