Ой, на Чорному Морю,
На білому каменю,
Не ясний сокіл квилить проквиляє,
Як син до батька, до матери з тяжкої неволї
В городи християнські поклон посилає,
Сокола ясненького рідним братом називає:
„Соколе ясний,
Брате мій рідний!
Ти високо лїтаєш, ти далеко буваєш…
Чому у мого батька — у матери нїколи в гостях не буваєш?
Полинь ти, соколе ясний,
Брате мій рідний,
У городи українські,
Сядь-пади,
У мого батька й матери перед ворітьми,
Жалібненько проквили,
Об моїй пригодї козацькій припомяни,
Ще мойому батьку й матері більшого жалю завдай.
Нехай батько й матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають, скарби збирають,
Головоньку козацькую з тяжкої неволї визволяють!
Бо як стане Чорне Море согравати,
То не знати ме отець, анї мати
У котрій каторзї шукати,
Чи у пристани козловській,
Чи в городї Цариградї на базарі.
Будуть нас Турки-яничари набігати,
За Червоне Море в арабськую землю продавати,
Будуть за нас срібло-злото не лїчачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи, за нас брати!“
То брат товариш теє зачуває,
До брата товариша промовляє:
„Товаришу, брате мій рідний!
Та не треба нам в городи українські поклону посилати,
Свому батьку й матцї більшого жалю завдавати.
Бо хоть наш батько і мати будуть добре дбати,
