скали ся поміж Русинів чужі люди, чужа віра і звичаї. Але мимо того майже цїлих сто лїт задержала Галицка Русь почасти давний руский лад, начальником краю був староста рускої землї, а по більших містах остали ще давні рускі уряди.
В боротьбі з Литвою дізнав Казимир підмоги Папи Римского і длятого дбав про розповсюдненє латиньскої (римско-католицкої) віри на Галицкій Руси і тим скріпляв своє панованє. В Перемишлї, Холмі і Володимирі оснував Казимир латиньскі епископства а в Галичі навіть архиепископство, котре опісля перенесено до Львова[1]. Деякі Русини приймали латиньску віру, покидали рускі звичаї, руску мову і народність. Особливо богато руских вельмож, заманених високими почестями і урядами пішли сею дорогою і стали Поляками. До розладу в рускій церкві причинила ся також ся обставина, що голова Рускої Церкви, київский митрополит, перенїс ся до Москви і доперва пізнїйше царгородский патриярх настановив окремого митрополита для Галицкої Руси.
Ще більше ширила ся латиньска віра заходами Домінїканів і Францїсканів, коли Галицка Русь по безпотомній смерти Казимира (1370 р.) перейшла під владу єго сестрінця, угорского короля Людвика. Замість короля якийсь час тут правив знїмчений князь Володислав Опольский[2], а відтак дочки Людвика, Мария і Ядвіґа.
