ського, В. А. Тропініна, експонати про далеке минуле Поділля й сучасне соціалістичне будівництво на Вінниччині.
Для культурного обслуговування населення з 1932 року у Вінниці на постійну роботу залишено оперну студію, яка гастролювала по Україні. Її колектив ставив опери вітчизняних і зарубіжних композиторів. На опері М. І. Глінки «Іван Сусанін», зокрема, побували майже всі колгоспники Вінницького району. Зростали культурні запити трудящих, тому постало питання — відкрити у Вінниці ще один театр. З січня 1941 року почали діяти музично-драматичний та ляльковий театри.
Вінничани із захопленням зустрічали виступи приїжджих артистів — Оксани Петрусенко, Давида Ойстраха, учасників драматичної студії М. К. Садовського, Державного ансамблю народного танцю СРСР під керівництвом І. О. Мойсеєва та інших творчих колективів. На запрошення вінничан у місті виступали російські і українські радянські письменники. Двічі сюди приїздив В. В. Маяковський (у 1924 і 1928 рр.). Зі сцени міського театру він читав свої твори. У жовтні 1935 року в першій школі ім. Коцюбинського відбулася зустріч учнів старших класів з письменником М. П. Трублаїні. Перед громадськістю виступали П. Г. Тичина, В. М. Сосюра, О. Є. Корнійчук, І. Л. Ле, І. К. Микитенко, М. Т. Рильський, О. І. Копиленко, О. І. Безименський та ін. Культурне життя міста з роками ставало повнокровнішим і багатшим.
Коли німецькі фашисти віроломно напали на Радянський Союз, того ж дня відбулось засідання Вінницького міськкому КП(б)У, на якому були визначені конкретні завдання міської парторганізації в умовах війни. На підприємствах і в установах міста проходили мітинги робітників, інженерно-технічних працівників та службовців. Трудящі одностайно заявили, що вони всі сили віддадуть на захист Радянської Батьківщини.
Організовано проходила в місті мобілізація до лав Червоної Армії. Сотні робітників, службовців та інженерно-технічних працівників добровільно пішли на фронт. Для боротьби з диверсантами та охорони промислових підприємств був сформований винищувальний батальйон, який нараховував 300 чоловік. Тисячі жителів міста брали участь у спорудженні укріплень, несли службу в загонах протиповітряної оборони. А коли над містом нависла загроза ворожої окупації, евакуювали на схід основні підприємства, навчальні заклади. Партійні і комсомольські організації підбирали людей для підпільної і партизанської боротьби, готували бази і явочні квартири.
На початку липня 1941 року перша танкова група і 6-а німецька армія прорвали оборону радянських військ на північ від Вінниці і значно просунулись у напрямку Києва. Щоб уникнути оточення, радянські війська дістали наказ відступити. 19 липня останні частини Червоної Армії залишили Вінницю.
Фашисти у Вінниці творили нечувані злочини. Вони без суду розстрілювали людей, грабували мирне населення. У своєму наказі начальник вінницької жандармерії зазначав, що жандармські пости мають право страчувати на свій розсуд, без усякого дозволу[1]. В місті окупанти створили два табори військовополонених. Тут було знищено 12 тисяч чоловік[2]. 19 вересня 1941 року гітлерівці провели масову облаву на мирних жителів. Усіх схоплених, близько 10 тис. чоловік, було розстріляно. Другу облаву вони вчинили у квітні 1942 року. Окупанти схопили і по-звірячому розстріляли ще 15 тисяч радянських громадян[3]. Гітлерівці знищували навіть хворих. Вони заморили голодом і отруїли понад 700 хворих, що лікувались у Вінницькій психоневрологічній лікарні, а приміщення перетворили в офіцер-
