й пішла назва села. В іншій говориться, що найменування села походить від назви річки Воронки.
Через село пролягав торговий шлях з Вінниці на Брацлав та Балту.
Перша згадка про Вороновицю зустрічається у письмових джерелах за 1545 рік.
Польські пани, які володіли селом, не раз перепродували його, що призводило до посилення закріпачення мешканців. Лише за першу чверть XVII ст. Вороновицю продавали тричі і нею заволоділи Грохольські. Останні тримали її в своїх руках понад двісті років. Поміщикам належало 4 тис. десятин кращих земельних угідь і понад 2,5 тис. десятин лісу, а 1362 селянам припадала лише 961 десятина землі[1]. До того ж, половина дворів залишалася без корів і коней. Село виглядало злиденно. Низенькі селянські хати, криті соломою, були часто без димарів. У них завжди було напівтемно, тісно й непривабливо. Ввечері тут світили скалками. Над селянськими хатами височів триповерховий палац поміщика, споруджений 1625 року руками кріпаків серед великого саду. На фоні дрібних селянських хаток виділялись ще етапний будинок і тюрма[2].
1748 року Вороновиці надано статус міста. Та розвитку його перешкоджало кріпацтво. За матеріалами інвентаризації, складеної на 1850 рік, до маєтку Грохольського, який об'єднував Вороновицю, Ганщину, Сорочин (тепер це одне село), було приписано чоловіків — 665, жінок — 717. З усіх селянських господарств, що підлягали поміщику, було тяглових — 66, напівтяглових — 142, городників — 35, бобилів — 19, дворових (переважно жінок) — 32.
Більшість селян мала мізерні клаптики землі або й зовсім лишалася безземельною. Протягом року селяни відробляли 162 дні панщини. Працюючи від світання до смеркання, селянин мусив за день виорати 2 морги землі, вижати хліба чи скосити сіна 1 морг, нарубати 1/3 кубічного сажня дров чи виготовити 500 цеглин, обстригти 10 овець і т. д. Селянам не під силу був такий «урок». Завдання переносилося на наступний день, панщина ставала фактично щоденною. Крім того, кожен селянський двір мусив постачати поміщикові натурою прядиво, курей, яйця ще й по 3 крб. 60 коп. грішми. До того ж, треба було сплачувати державні податі, зокрема подушне, утримувати в справності поштові шляхи, супроводжувати військові команди. Всі ці повинності й податки селяни сплачували й виконували за себе, а також за тих, що вибули з общини (померлих, рекрутів, утікачів). Виснажувала праця й на різних підприємствах. У 50-х роках XIX ст. у Вороновицькому маєтку налічувалось 8 млинів, у т. ч. 6 водяних, 2 вітряні, полотняна фабрика з 24 верстатами, пивоварня, винокурня, цегельний завод. У маєтку працювали також наймані майстри — ковалі, ткачі, шевці.
В умовах гострої класової боротьби здійснювалася реформа 1861 року. За уставною грамотою селяни одержали після скасування кріпацтва лише 388 десятин землі, з них 49 десятин зовсім непридатної. Викупні платежі становили понад 68 крб. за десятину. Лише за перші 4 роки селяни Вороновиці заплатили понад 8 тис. карбованців.
Реформа 1861 року прискорила зубожіння села. Кількість господарств, які мали тяглову силу, незабаром зменшилася з 66 до 21. Тим часом кількість «піших» безкінних господарств зросла до 595[3].
Розвиток капіталістичних відносин на селі вплинув і на Вороновицю. 1866 року на околиці села спорудили Степанівський цукровий завод, проклали вузькоколійну залізницю. Тоді ж почали працювати ще 4 водяні млини. В селі з'явилися 3 заїжджі двори, поштове відділення, аптека. Єдиний навчальний заклад — двокласне народне училище, щойно відкрите, утримувалося переважно на кошти, зібрані з селян.
- ↑ Хмельницький облдержархів, ф. 241, оп. 1, спр. 123, арк. 23.
- ↑ Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 10, ч. 2. Подольская губерния. СПб., 1849, стор. 59, 74, 90.
- ↑ Хмельницький облдержархів, ф. 112, оп. 1, спр. 400, арк. 3–4.
