У січні 1651 року перемир'я, встановлене Зборівською угодою, віроломно порушив королівський уряд. Польсько-шляхетська армія почала свій кривавий похід на Брацлавщину. Самовіддано бився з навалою ворогів невеликий гарнізон у Красному. Коли загинув Данило Нечай, обороною керував його побратим — Кривенко. Захопивши фортецю, польські загарбники зруйнували її і знищили усіх козаків, жінок, стариків і дітей. Так само польсько-шляхетські війська винищували населення в Шаргороді, Мурафі, Чернівцях, Ямполі, Сутисках та багатьох інших містах і селах.
Основний удар ворожі війська скерували проти Вінниці, але взяти місто не змогли. Тут зосереджувалися значні сили козаків на чолі з полковником Іваном Богуном. Героїчна оборона міста тривала з 28 лютого по 11 березня. На допомогу козакам Богдан Хмельницький направив Уманський полк під керівництвом полковника Йосипа Глуха і Полтавський полк на чолі з Мартином Пушкарем. Польсько-шляхетські війська з великими втратами почали відступати. За кілька днів вся Брацлавщина і Поділля аж до Кам'янця-Подільського були визволені від польських загарбників.
Але влітку 1651 року після Берестецької битви польсько-шляхетські війська знову вирушили в похід на Брацлавщину і Київщину. Народні маси героїчно боролися проти ворога. Озброєні селяни й міщани нападали на польські загони і знищували їх. Боротьбою народних мас Брацлавщини проти загарбників керував Іван Богун. Загони повсталих селян діяли на всій Брацлавщині й Поділлі.
Після підписання Білоцерківського договору польська шляхта знову поверталася до своїх маєтків і намагалася відновити старі феодально-кріпосницькі порядки. Але визвольна боротьба продовжувалась. Нерідко озброєні селяни нападали на загарбників і розправлялися з ними. Коли шляхтич Г. Прушинський приїхав до села Вищої Жерденівки на Брацлавщині збирати податок на утримання польського війська, його побили киями і камінням. Ні один польський шляхтич не міг пересуватись без військової охорони. Скрізь польських загарбників чекала небезпека.
23 травня 1652 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким під Ладижином на полі, яке називалося Батіг (нині Тростянецький район), вщент розгромило польсько-шляхетську армію. Ця блискуча перемога (яку інколи прирівнюють до перемоги карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами) зміцнила позиції повсталого народу, сприяла розгортанню боротьби за визволення Брацлавщини й Поділля від польської шляхти.
На Брацлавщині не закріпилася польська шляхта і в березні 1653 року, коли наступальні операції розгорнув 15-тисячний військовий загін під командуванням полковника Стефана Чарнецького. Ворожі війська спалили беззахисні Борщагівку, Немирів, Погребище, Кальник, але зазнали поразки під Монастирищем, де зустрілися з військами полковника Івана Богуна[1].
Визвольна війна наближалась до переможного завершення. 8 січня 1654 року на Переяславській раді було проголошене рішення про возз'єднання України з Росією. Возз'єднавшись з Росією, український народ врятував себе від поглинення агресивними загарбниками — султанською Туреччиною і шляхетською Польщею. Перед українським народом, незважаючи на жорстокий гніт царизму, відкривалися широкі перспективи для економічного, політичного і культурного прогресу.
За роки визвольної боротьби зросла самосвідомість народних мас. Значними були здобутки в галузі освіти і культури. Арабський мандрівник Павло Алеппський, який особисто зустрічався з Богданом Хмельницьким, влітку 1654 року, їдучи через Брацлавщину до Умані, у своїх записах засвідчив, що він бачив чимало козаків і навіть їхніх жінок, які вміли читати й писати. Це, на його думку, чудова риса місцевих людей[2].
