Сторінка:Історія міст і сіл Української РСР. Київ.djvu/46

міські укріплення. Ті, що займалися промислами, вносили данину рибою, медом, воском тощо^[1].

Зміцнення Києва як політичного і культурного центру не відповідало інтересам Литви, тому після смерті Симеона Олельковича (1470 р.) великий князь литовський Казімір Ягайлович^[2] ліквідував удільно-князівську владу і послав у Київ воєводою М. Гаштовта. Але той тільки за допомогою литовського війська зміг вступити в місто. Київ став центром воєводства. Старостами і намісниками Гаштовт посадив своїх прибічників. У замку весь час знаходився великий литовський гарнізон. Становище трудящих під владою воєводи ще більш погіршилось. Численні податки, що їх платило населення, йшли на утримання адміністрації і війська, а частину надсилали великому князю литовському у Вільно. Воєводи не дбали про укріплення і охорону кордонів. Цим скористалися кримські татари і в 1482 році на чолі з ханом Менглі-Гіреєм напали на Київ. Вони пограбували і спалили місто, багатьох жителів убили, частина розбіглась, а решту разом з воєводою погнали в Крим. Але й після цього господарське і культурне життя в Києві не припинилося.

Після смерті Казіміра IV (1492 р.) великий князь литовський Олександр Казімірович, щоб схилити на свій бік заможну міську верхівку, в 1494 році надав Києву т. зв. магдебурзьке право, яке підтвердили литовські князі в 1516 і 1544 рр^[3]. Згідно з цим правом ремісники і торговці звільнялися від влади воєводи і обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга — судовими справами. Першу колегію очолював війт, який обирався «до живота» (на все життя). Члени цієї колегії називалися райці або радці. До другої входили лавники на чолі з бурмистром. Обирали цих осіб від усіх городян^[4]. Але фактично справи міста вирішувала панівна верхівка Києва, до якої, крім феодалів, належали вище духовенство, багаті купці й лихварі. Вони, власне, й очолювали міське самоуправління.

Магдебурзьке право не полегшило становища нижчих верств населення, але сприяло пожвавленню господарського і культурного життя міста, а також розвитку торгівлі і ремесел, які з давніх часів займали провідне місце в економіці Києва.

В XVI столітті ремісниче виробництво в Києві, як і в багатьох інших містах України, набрало форм, типових для західноєвропейських міст з їх цеховими організаціями. Ремісничі цехи підлягали юрисдикції різних установ, головним чином магістрату. Були також ремісники монастирські, які працювали для монастирів. Замкові, що виробляли для гарнізону зброю, військове спорядження, одяг тощо, підлягали воєводі і його судово-адміністративним органам. Значна частина київських ремісників лишалася поза цехами і так само підлягала переважно магістрату, в меншій мірі — воєводі. З історичних джерел відомі такі ремісничі професії: лучники, ковалі, шевці, кравці, кушніри, перепечайці (хлібники). Появились ремісники, що виготовляли зброю, порох, селітру, коштовні золоті вироби.

У Києві, як і в усіх середньовічних містах, точилась уперта боротьба класів феодального суспільства, загострювалися суперечності в системі феодально-цехового виробництва, зокрема між майстрами та підмайстрами. До підмайстрів приєднувався численний прошарок учеництва — найбільш експлуатованої групи міщан у цеховому виробництві. Другим напрямом соціального руху була боротьба більшості трудового населення проти міської верхівки.

 

1. Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 1. К., 1890, стор. 11–12.
2. 3 1447 року також польський король, відомий під ім'ям Казіміра IV.
3. М. А. Максимович. Собрание сочинений, т. 2. К., 1877, стор. 29, ЗО.
4. Журн. «Киевская Старина», 1882, № 5, стор. 178.