мом відходив на Угорщину, мусів за ним тікати й Судислав. За ним кидали Галичане камінням і кричали: „Забирайся з города мятежниче (ворохобнику) землі“. Але й пізніше бояри наставали на князя, раз навіть отруїти його хотіли, тому що він власть свою хотів оперти на міщанах і селянах. Тоді серед ворохобні Данило скликав віче, яке було найвищою громадською установою: на вічу Данило запитав галицьких горожан, чи може на них опертися проти ворогів своїх, вони йому відказали: „Вірні ми є Б гу і тобі, пану нашому“.
Коли Данило позбирав батьківські землі, задумував завести лад у середині держави та піднести її культуру. Почав закладати городи такі, як Холм і Львів (останний в честь свойого сина Льва — Львів-город), будував церкви, в городи закликав чужинецьких купців і ремісників. Та нове лихо навістило тоді всю Україну. Чорною хмарою нависли над нею Татари.
Перший раз стрінулися українські війська з Татарами у степах над рікою Калкою 1223 p., бо так вирішили українські князі на спільній нараді в Київі, що краще ворогів приняти на чужій, ніж на своїй землі. Українське військо йшло туди двома шляхами. Одно кінне під проводом молодого Данила (мав тоді 22 роки) йшло сушею, а друге чайками, ріками й морем. Зразу в першому бою українські князі побили Татар, але в другім Татари віднесли над ними таку побіду, якої ніколи ще не було — як каже літопись. Данило тоді боровся дуже завзято й був ранений. Але й Татарам не обійшлося мабуть легко, бо не пішли дальше, лише завернули й аж за 15 літ надтягнули з великими силами під проводом кровожадного хана Батия. Розпустили загони по всій Україні, заняли городи Переяслав, Чернигів, Глухів і підступили під Київ. Київський князь Михайло втік ранше з Київа, а заняв його Данило, щоби боронити „матір руських городів“. Намісником своїм призначив хороброго тисяцького Дмитра. Коли Батий підступив під Київ, дивувався його красоті, а в городі від іржання татарських коней і скрипу возів не було чути навіть, як хто до кого говорив. День і ніч били Татари таранами в мури, а як вибили стіни, городяни вийшли на мури і тоді — каже літописець — можна було бачити як копії ломилися, як щити кололися, а стріли заслонили світло побідженим. Тисяцький Дмитро був тоді ранений, його взяли Татари в неволю й за хоробрість дарували життя. Татари добули Київ. Багато народу скрилося тоді було на хори старої Десятинної церкви, яку побудував ще Володимир Великий. Але церква від натовпу завалилася, й погребала під мурами багато людей.
