„Русскомъ Вѣстникѣ“) стали дужчати, коли року 1874 у Росії почались масові арешти соціалістів. Се сталось саме в той час, коли в Київі одбувався археологичний конгрес, на якому український гурток відогравав значну ролю. Як тільки-но розійшлась чутка про арешти, зараз же у „Кіевлянинѣ“ з'явилась стаття прибувшого на конгрес редактора галицької газети „Слово“, органа старої партії (Площанського), де мене було виставлено шкідливим для русько-слав'янскої єдности, польсько-революційним агентом. Слідком за тим „Кіевлянинъ“ цілком безсовістно перекрутив мої реферати на конгресі, накинувши мені думку, що по-між українською й великоруською народньою словесністю не може бути нічого спільного, бо українці — арійці, а великоруси — туранці.[1] Київські наклепи на мене перелякали петербурзську цензуру, так що вона вирізала з „Вѣстн. Евр.“ (сент.—окт. 1875) велику статтю мою: „Десять лѣтъ украинской беллетристики“, у котрій я силкувався довести, що український рух міцний не тоді, коли він гониться за поверховним національством та мріями про державну самостійність, але тоді, коли він має на увазі загально-людські інтереси демоса. Опісля я далеко
- ↑ На скільки се безсовісна брехня на мене, перш за все, як на вченого, це може бачити кожний, хто прочитає мої праці. „Историческія пѣсни малорусскаго народа.“ — „Къ вопросу о слѣдахъ великорусскаго эпоса въ Малороссіи“ — Малороссійскія народныя разсказы“ та инші. Що до теорії про туранство Великорусів, то теорію сю, пущену Поляком Духинським, я розбірав навіть у західній Европі: „Il movimenta li tterario ruteno in Russia e Gallizia, надрукованній в Revista Europea, 1873.
