милого гарячою кров'ю, що цівкою вибивалася з її грудей.
Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати, якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не досталися живими ворогам.
— Голубко моя, нещасна! — промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала з очей на голову Марини. — За що ти прийняла такі муки?
Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в'їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря.
Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля сьоми тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених сріб-
