Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я не на волю натякаю, — перебила Марина, — Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втіщалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землї?

Хан ще дужче насупив брови.

— Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!

Марина не злякалася. Вона сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:

— Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну зпід лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь — я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.

Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом.

— Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Україні визволитися й набути міці?