Аж ось війна скінчилася й одного дня, в-осени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга й третя… I ті вибухи голосно розляглися по-над річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.
— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.
Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.
— Боже, як хороше!… — скрикнув хлопець і занімів на місці.
Зелений степ, що безкраїм килимом слався по-за окопами, був укритий військом: на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше до купи й наближалося до Січі…
То було комонне запорожське військо. Попереду всіх, на білому огирі, красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам Кошовий, Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.
Кошовий наближався вже до січової брами, запорожські ж комонні полки простяглись у-поперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов крівава річка до моря.
За комонними полками з-під обрію виринали піші запорожські полки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.
Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті
