козаками, бо з курінів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали Кошового й славне запорожське товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.
Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.
— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає запорожське військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно: те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакітна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була на-прочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.
— Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!
