Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий пан-отець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці, на майдан.
— До козаків!… шукати братів!…
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече.
Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував менчого брата й дивився на його веселими очима.
— Бач, який ти вже виріс!
— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал.
— Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з роспитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куріня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер росповідали один одному свої військові пригоди.
