Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час, поруч нього, виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само, як і Гнат, не зводив очей з степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і роспука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка.
— Краю мій рідний, улюблений!… — почав говорити запорожський полковник, немов не помічаючи Гната. — Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи й твоя душа, що вітає тут над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю!
Полковник замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушити таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навіки заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу.
— Батьку полковнику… адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити…
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю.
— Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України но світі немає. Воюючи з поляками, з волохами, угорцями й турками,
