я багато бачив земель аж до німецького й середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину[1], був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краю, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь — добрі по ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску — ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас на Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так то, сину мій, — докінчив Калниболоцький, — на Дунай мандруй, а Україну на серці май!
Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю — він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихорем побіг степом, росхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию: тільки будяки велетні, з їхніми гострими колючками, що, мов дерева, випиналися з трави своїми червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня.
У південь, на одному з кряжів безкрайого степу, Петро наглядів косяк тарпанів і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
— Бачиш, Гнате, тарпанів? — вдався він до брата.
— Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
- ↑ Цесарщиною на Україні звали Австро-Угорщину.
