Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

10

 — Не до вподоби мені, Иване, оця війна по замках! — говорив Нечай, їдучи: „Незручно й шаблею розмахнутись. Нема крашче, як було на Жовтих Водах та під Корсунем!.Там було де розійтись, а тут і шаблю можна пощербити!

 — Не журись, —  одповів Богун, — ще не один раз доведеться нам зійтися з ворогами в чистому полі! Шкода мені з тобою, Данило, розлучатися, а проте час мені повертати на південь.

 — От, заїдемо до моєї неньки. Відпочинеш трохи, та й розійдемося, бо справді наш загін уже побільшав і час його поділити надвоє.

Ластівкою вилинула з хати стара Нечаїха назустріч синові. Де поділася й кволість її й неміч, навіть очі заблищали, як у молодої! Підбігла, впала синові на груди. Син пригорнув матусю й пішли обоє до хати.

Та не довго довелося матері, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була орлова й доля. Не встигла Нечаїха привітати дорогих гостей хлібом-сіллю, як у хату ввійшов пристаркуватий чоловік і вклонився Нечаєві.

 — Рятуй мою дитину, Данило! — мовив він, привітавшися.

Нечай пізнав дядька Оверка, материного сусіду.

 — Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?

 — Чи ти мою дочку, Прісю, памятаєш?

У думці в Нечая встали його дитячі літа й маленька дівчинка, сусідова дочка, що все крутилася біля його, як він ще хлопцем бавився на леваді з товаришами в цурку, у гилку то що. Згадав, як дівчинка, було заплаче, коли він відіпхне її, щоб не лізла під ноги, і як йому зараз же робилося жаль маленької Прісі, і він знову жалував та пестив її.

Далі згадалися Нечаєві ті часи, коли він уже козаком вернувся з походу після нещасливого повстання