11
отамана Павлюка. Пріся була тоді вже дорослою, — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто співала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як він через рік знову збірався виїздити до Січі й як тоді Пріся несподівано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тоді на думці лише гостра шабля та добрий кінь, а проте Нечай усі ці вісім років, що він не бачив Прісі, часто згадував її, і жаль йому було тії товаришки дитячих літ.
Всі ці спогади блискавкою пробігли в голові козака й він, збентежений, спитав:
— А що-ж там сталося з Прісею? Де вона? Певно, давно заміж пішла?…
— Пішла, у Красне, за Мельника, тільки не мала долі, бо через рік і вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тім тижні пробігав там Ганжа з товариством тай вигнав був ляхів з Красного, але як тільки він пішов далі, вороги наші знову повернулися з військом, багато людей на смерть замучили, а де-кого, помщаючись, так покалічили, що страшно глянути: кому вуха одрізали, кому носа розсікли! Серце вяне й душа болить… То ось тепер ляхи вхопили Прісю у власній хаті, та й забрали в полон, до замку.
— А, сто чортів їм у печінки! гукнув Нечай і скочив з лави. — Що ж там робиться в замку?
— Що робиться? Бенкетують вражі лихи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж дві хоругви жовнірів.
Нечай поправив на собі зброю й удався до Богуна:
— Поїдемо, побратиме, в останнє зо мною?
— Згода… Поїдемо!
Прийшла тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:
