Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

21

списами. Попереду всіх, на вороному коні, їхав у червоному жупані, з широкими вильотами сам Нечай.

Назустріч козакам з Красного вийшли мало не всі мешканці, а між ними, в празниковому вбранні, в намисті та в дукачах, вийшла й красуня Мельничка, Пріся, Нечаєва приятелька.

Як побачила свого милого — білою рученькою його привітає, карими очима сміється — грає, чорними бровами моргає…

Забув Нечай через неї й про ворогів — обернувся до сотників:

 — А що, панове: чи не відпочити вам у Красному?

 — Добра річ, пане полковнику! — одповіли сотники. — Далеко ліпше переночувати в місті, ніж у лісі. До того-ж уже масниця зайшла, — може десь зїмо млинців або вареників.

Нечай зліз з коня й удався до свого найлюбішого сотника Шпака:

 — Так ми тут, товаришу ночуватимем, а ти, Шпаченку, візьми півсотні козаків та їдь далі, до Ворошилівки, і там чатуй, — як що йтимуть ляхи, то зараз мене сповісти.

Як увійшло козацьке військо в Красне, віддав Нечай коня своєму джурі, Петрикові, дав разпорядок та й пішов до Мельничиної хати.

Пріся радо приймала його; зявилися в неї на столі й мед, і вино, й оковита, а до того й млинці й буханці. Поприходили свояки, та сусіди.

Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв ніч — нічка коротенька, гуляє й день та ще ніч…

На третій день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть:

 — А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далі?