Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

23

Ударив з пересердя Нечай по столу перначем:

 — Щоб ото козак Нечай утікав?!… щоб я козацьку славу під ноги топтав?… Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного!

Вибіг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сідлати коня, — скочив на неосідланого.

Тільки витяг Нечай з піхов шаблю, — знову став веселий, гукає:

 — Та й до біса їх, вражих ляхів — буде на чому шаблі погуляти! А ну, хлопці, — дамо ляхам чосу!

Кинувся Нечай ворогам назустріч; махнув у правого плеча — упав хорунжий, а з ним прапор польський до ніг Нечаєвому коневі.

Кинулися за Нечаєм і сотники, до козаків гукають:

 — Гей, братця, допоможім полковникові!

А козаки вже вихорем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогів шаблями у-пень рубають.

Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку й подалися геть з міста за браму.

Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли…

Аж ось доганяє Нечая його вірний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе в науку. Він нарікав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосідланому коні й увесь час тепер був біля нього.

 — Пане полковнику, пожежа в місті! Ляхи з другого боку зайшли й підпалили кілька хат! — гукає Петрик.

Справді, Калиновський скористувався великою силою свого війська й послав пана Косаковського з кількома тисячами жовнірів ударити на козаків ззаду.

 — Ах лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.