Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

4

садками по-над річкою Бугом, наближалося двоє подорожніх. Ті подорожні були одягнені старцями, а проте йшли бадьоро, як ходять козаки.

Не вспіли ще невідомі наблизитись до першої од краю села хати, де жила стара удова Нечаїха, а вже назустріч їм із села вибігли й старі й малі, бо всім хотілося довідатись, чи не з Запорожжя подорожні, та роспитати, чи не чули вони про їхніх синів, батьків та чоловіків, що пішли на Січ.

Всі селяне один перед одним закликали невідомих старців до своїх хат, та тільки ті не хотіли йти ні до кого, а сіли на призьбі під хатою в Нечаїхи й попросили напитись.

Випивши пів глечика сіривцю, що стара жінка винесла їм з хати, старіщий з невідомих передав глечика товаришу, а сам звернувся до Нечаїхи:

 — Дай, Боже, вам тітко, за вашу ласку скоріше побачити вашого сина Данила.

Стара Нечаїха аж руками сплеснула, почувши, що подорожні знають її сина. Вона сіла поруч гостя і вчепилася своїми старими руками у його плече, неначе страхаючись, щоб той не втік од неї.

 — Ти знаєш його? — почала вона говорити, поспішаючись. — Ти бачив мого Данила? Розваж же мені, серденько: скажи про Данила — чи живий він, чи здоровий?

 — А як його й не знати, твого Данила, — одповів подорожній, — коли його вже вся Україна знає. Два тижні, як твій син вирядив нас сюди. Звелів і тобі вклонитися та переказати, що за тиждень і сам прибуде.

 — Дай же тобі, Боже, здоровля, чоловіче добрий, за твою радісну звістку! — плакала з радощів квола жінка. — Пошли, Боже, тобі щастя й долю! Я його, мого голубонька, вісім років не бачила, — думала вже, що й на світі немає!