Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

7

налякався, та и потяг до Княжих Байраків… Аж там — засіки та ями, та ще й Перебийніс з козаками! Загнали ми лядське військо в ями та рівчаки, здавили його з усіх боків, та й вигубили до останнього жовніра!

 — І Потоцького?!

 — Потоцького підвели з долу пораненого, так і він другого дня дійшов… От як ми віддячили ляхам за те, що не хотіли з нами по правді жити!… Чимало товаришів під той час уславилося, а найбільше над усіх уславився Нечай Данило. У нього шабля, як дві моїх — важка, що я й не підніму її, а він нею косив ворогів, немов траву на покосі… Куди не кинеться своїм конем вороним, скрізь купи ворожого трупу виростали!

 — О, наш Данило не аби який молодець, — радісно гомоніли селяне. — Над нього немає другого козака.

А стара Нечаїха з горда дивилася на всіх, немов говорила: „це я вигодувала такого велетня, що дужчого й сміливішого над нього й у світі немає“.

 — Ну далі, далі говори! — гукали з юрби.

 — А далі теж саме було й під Корсунем, де стояли з великим військом два польські гетьмани: Потоцький та Калиновський. Усе їх військо ми вигубили, а обох гетьманів у полон забрали та віддали татарам у неволю. З під Корсуня наш гетьман привів військо в Білу Церкву, а полковників порозсилав на всі боки, щоб підняти людей, повигонити з України всіх ляхів і жидів та зібрати велике військо. От і пішли: Перебийніс на Полтавщину, Небаба на Чернигівщину, Богун на Поділля а Нечай на Брацлавщину.

 — Слава тобі, Боже!… — загомоніли навкруги.

 — Тепер незабаром і нас визволять!

 — Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалі невідомий, — Війська польського