На щастя, як ми вже казали, вони були за сто кроків від міста. Залишивши коні на шляху, побігли до пристані. Плянше вказав свому панові на одного шляхтича, що допіру приїхав із слугою і йшов на п'ятдесят кроків поперед їх.
Вони швидко наздогнали цього шляхтича. Той, здавалося, був дуже заклопотаний. Чоботи його були запорошені, і він питав, чи неможна зараз же виїхати до Англії.
— Це не зовсім просто, — відповів хазяїн судна, опорядженого до відплиття, — бо сьогодні ранком одержано наказа нікого не випускати без особистого дозволу пана кардинала.
— У мене є дозвіл, — сказав шляхтич, витягуючи з кешені папера. — Ось він.
— Завірьте його в начальника порту, — сказав хазяїн судна, — та їдьмо зо мною.
— Де ж мені знайти того начальника?
— На його дачі.
— А дача його?
— Чверть мілі від міста. Та ось дивіться: бачите звідси, під горбком, черепичний дах?
— Гаразд, — сказав шляхтич.
І він пішов з льокаєм до начальника порту.
Д'Артаньян і Плянше йшли слідом, за п'ятсот кроків від них. За мостом Д'Артаньян надав ходи й наздогнав шляхтича на узліссі
— Шановний пане, — сказав йому Д'Артаньян, — ви, здається, поспішаєте?
— Як неможна більш, пане.
— Це мені вельми неприємно, — вів далі Д'Артаньян. — Я теж поспішаю і хотів просити вас зробити мені послугу.
— Яку?
— Пустити мене першим.
— Не можу, — сказав шляхтич. — Я проїхав шістдесят льє протягом сорока чотирьох годин і завтра опівдні мушу бути у Лондоні.
— А я зробив стільки ж на протязі сорока годин і повинен бути в Лондоні завтра о десятій ранку
— Дуже шкодую, пане, але я приїхав перший і не поїду другим.
— Мені дуже шкода. Але я прийшов другий і переїду перший.
— З наказу короля! — сказав шляхтич.
— З наказу мого власного! — відказав Д'Артаньян.
— Але, мені здається, ви хочете посваритись?
— А що ж би ви гадали?
— Чого ж ви бажаєте?
— Чи ви хочете знати?
