— Дякуйте богові, пане! — вимовили обидва, вклонившися.
— Так я й зробив, преподобні отці, — відповів юнак, і собі віддавши їм поклона.
Дорогий Д'Артаньяне, ви прийшли саме в раз. Ви візьмете участь у нашій дискусії й своїм світлим розумом висвітлите нам одне питання.
— Міркування військового маловажні, — відказав Д'Артаньян, який починав турбуватися, що справа повернула на таке. — Ви можете цілком покластися на вченість цих шановних осіб.
Обидва в чорному знову вклонилися.
— Навпаки, — настоював Араміс, — ваші міркування для нас дуже цінні. Річ ось у чім: отець настоятель вважає, що моя дисертація має бути переважно догматична й дидактична.
— Ваша дисертація! Хіба ж ви пишете дисертацію?
— А звичайно ж. Для іспиту перед висвяченням дисертація конче потрібна, — відмовив єзуїт.
— Висвячення! — згукнув Д'Артаньян, який не міг повірити тому, що один по одному переказували йому хазяйка та Базен. — Висвячення!
Він сидів і слухав, як знялася суперечка, підчас якої Д'Артаньян спочатку жахався, потім почутив себе дурнем і відтак нарешті, з нетерплячки, почав кусати собі нігті, а далі й пальці.
Нарешті особи в чорному підвелися, вклонилися Арамісові та Д'Артаньянові й попрямували до дверей. Базен, що ввесь час стояв і з благочестивою радістю слухав ці змагання, взяв у них молитовники й шанобливо пішов попереду, проторуючи їм шлях.
Араміс проводив гостей до нижньої площадки сходів і зараз же повернувся до Д'Артаньяна, що заглибився в метикування.
Залишившися самі, друзі спочатку відчували деяку ніяковість і мовчали. А втім, треба ж було комусь зламати мовчанку, і що Д'Артаньян, здавалося, поклав оддати цю честь своєму приятелеві, то розмову розпочав Араміс.
— Як бачите ви застали мене на шляху до здійснення моїх мрій.
— Так, благодать зійшла на вас, як допіру казав той пан.
— О, цей плян покинути мир склався в мене віддавна. Ви чули вже за нього, правда ж, мій друже?
— Так, але я гадав, що ви жартуєте.
— Такими речами! О, Д'Артаньяне!
