— Вибачте, дорогий Арамісе, а́ле мені здавалося, що ваші думки заносились вище.
— Вище? Та хто ж я такий, щоб мати подібну зарозумілість? Бідний, нікому невідомий, мізерний мушкетер, що ненавидіть усяку залежність і погано почуває себе, коли буває на людях.
— Арамісе, Арамісе! — згукнув Д'Артаньян, з недовірою дивлячись на свого друга.
— Земля я єсм і в землю відійду. Життя наше повне тривог і скорботи, — провадив він дедалі сумнішим тоном: — Усі нитки, що прив'язують нас до щастя, уриваються одна по одній в руці чоловіка, а надто золоті нитки. Любий мій Д'Артаньяне, — з гіркістю в голосі мовив Араміс, — ховайте свої рани, якщо колись матимете їх. Мовчанка — остання радість нещасних. Не виявляйте своєї скорботи. Цікаві висмокчуть вашу кров, як мухи кров раненої лані.
— Гай-гай, дорогий Арамісе, — сказав, і собі зідхнувши, Д'Артаньян, — ви розказуєте мені мою власну історію.
— Як так?
— Так, мені відібрали жінку, яку я кохав, яку я обожнював. Я навіть не знаю, де вона, куди її завезли. Мабуть вона в тюрмі, а може, й умерла.
— Але ви маєте втіху, знаючи, що вона не з своєї волі кинула вас, тоді як…
— Тоді як…
— Нічого, — схаменувся Араміс, — нічого.
— Значить ви назавжди зрікаєтесь світу? Це остаточне рішення?
— Назавжди. Сьогодні ви мій друг. Завтра ви будете для мене тільки тінь, навіть більше — ви для мене не існуватимете. Мир — могила і ніщо інше.
— Чорт побирай, сумна штука те, що ви кажете.
— Що вдієш? Я іду за своїм покликанням. Воно приваблює мене.
Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів.
Араміс вів далі:
— А проте, поки я на землі, я хтів би поговорити з вами про вас та про наших друзів.
— А я хотів би поговорити про вас самих, та, бачу, ви зреклись усього: любощі для вас — фе, друзі — тіні, а мир — могила.
— Ви сами незабаром пересвідчитеся в цьому, зідхнув Араміс.
— Киньмо ці балачки, — сказав Д'Артаньян, — і спалимо цього листа, що, напевно, сповіщає про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.
