— Чорт побирай, — та це ж чудові коні!
— Радий, що вони вам подобаються.
— Чи не король зробив вам такий подарунок?
— Так, звичайно ж, не кардинал. Та не клопочіть собі голову, звідки вони, знайте лише, що один з них — ваша власність.
— Я візьму того, що тримає рудий конюший.
— Чудово!
— О, святі вгоднички! — вигукнув Араміс. — Та після цього в мене й хороба куди ділася? Я сів би на цього коня, хай буде в мене тридцять куль у тілі. О, які гарні стремена! Гей, Базене, йди сюди, мерщій!
На порозі з'явився Базен, сумний та охлялий.
— Направити шпаду, вичистити капелюха та плаща й зарядити пістолети! — звелів Араміс.
— Останній наказ зайвий, — перебив Д'Артаньян: — у ваших кобурах лежать заряджені пістолети.
Базен зідхнув.
— Годі, Базене, заспокойтесь, — сказав Д'Артаньян: — до раю потрапляють люди всіх станів.
— Мій пан був уже такий відмінний богослів, — зауважив Базен, ледве не пхикаючи. — Згодом його настановили б на єпіскопа, а може і на кардинала.
— Але, люб'язний Базене, подумай, чи єсть яка рація бути духовною особою? Це не звільняє від військової служби. Ти ж знаєш, що кардинал візьме участь у першій же кампанії із шишаком на голові та з галебардою в руці.
— Леле, пане, — зідхнув Базен, — тепер усе на світі йде догори ногами.
Тимчасом юнаки та бідний льокай зійшли наниз.
— Потримай мені стремена, Базене, — сказав Араміс.
Араміс скочив у сідло із своєю звичайною легкістю та жвавістю, але по кількох вольтах та курбетах благородної тварини їздець почутив такий нестерпний біль, що пополотнів і заточився в сідлі. Д'Артаньян, передбачаючи таке, не спускав його з очей, зараз же кинувся до нього, підтримав і відвів у кімнату.
— Добре, любий Арамісе, полікуйтеся ще, — мовив він, — а я поїду шукати Атоса сам.
— Ви залізна людина, — сказав Араміс.
— Ні, мені щастить, ось і все. Тільки як ви житимете без мене? Чи уникатимете міркувати про персти та благословення?
— Я писатиму вірші, — відповів той.
— А, вірші напахчені, звичайно, як і записка покоївки пані Де-Шеврез? Навчіть і Базена просодії, це його має за-
