спокоїти. Щодо коня, то щодня потроху їздіть на ньому і невдовзі знову звикнете.
— О, будьте спокійні, — запевнив Араміс, — коли ви повернетесь, я буду в силі товаришувати вам.
Вони простилися і за десять хвилин Д'Артаньян їхав уже шляхом на Ам'єн, доручивши свого приятеля Базенові та хазяїнові. Становище, коли Д'Артаньян залишив Атоса, було надто скрутне. Мабуть, той і загинув. Ця думка засмутила нашого ґасконця, примусила зідхнути декілька разів і дати собі обіцянку помститись за нього. З трьох мушкетерів Атос був старший, а тому, здавалося, мусів менше, як решта, підходити до нього своїми смаками та вподобами. Але Д'Артаньян любив його більше за всіх.
І дійсно, Атос був надзвичайна людина. А втім можна було помітити, що цю величну натуру, це чудове створіння, цю ніжну душу несвідомо пориває до реального життя, як старця тягне до фізичної та розумової немочі. Підчас злиднів, — а вони не були дивинкою, — світле Атосове обличчя гасло, його блискуча вдача занурювалась у глибоку темряву і від зниклого півбога навряд чи залишалася й людина. З понуреною головою, тоскним поглядом та важкою мовою, Атос цілими годинами дивився чи на пляшку і склянку, чи на Грімо, що, звикши слухатись єдиного його жеста, читав у примерхлому погляді свого пана найдрібніші його бажання, й негайно їх виконував. Коли чотирьом приятелям випадало сходитись разом під таку хвилину, то від Атоса ледве можна було витягти слово, та і його він вимовляв із зусиллям. Проте, він пив за чотирьох, і наслідком цього був ще похмуріший погляд, ще чорніша журба.
Д'Артаньян надаремно намагався дізнатись про причини такої надзвичайної туги свого друга, зрозуміти її походження. Атос ніколи не одержував листів. Усі вчинки його були відомі його друзям.
Така таємничність робила ще цікавішою людину, що її, хоч який він не був п'яний, ніколи не зрадили ані очі, ані язик, як би майстерно його не розпитували.
— Ось, — міркував Д'Артаньян, — бідний Атос, мабуть, помер, і я в тому винний. Це ж я прилучив його до цієї справи, що її він не знає ні початку, ні кінця і що не мала принести йому жодної користи.
— Не кажучи вже про те, пане, — зазначив — Плянше, що, ми може, статись, і живі тільки через його. Пам'ятаєте, як він гукнув: „Тікай, Д'Артаньяне, мене схопили“. З якою люттю почав він робити шпадою, вистріливши з обох пістолетів. Немов двадцять чоловіка чи, краще сказати, двадцять оскаженілих дияволів.
