— Я скажу це тільки тому, хто прозирне в мою душу.
Д'Артаньян скинув на Кеті оком удруге. Молода дівчина була така свіжа, така вродлива, що багато герцоґинь охоче віддали б свої корони за її вроду.
— Коли ти того бажаєш, Кеті, то й я можу прозирнути в твою душу. За це не турбуйся.
І з цими словами він поцілував її. Бідолашна дівчинка почервоніла, як вишня.
— О, ні, — згукнула Кеті, — ви мене не любите! Ви самі допіру сказали мені, що кохаєте мою пані.
— І це завадить тобі відкрити другу причину?
— Друга причина, пане офіцере, — відповіла Кеті, підбадьорена поцілунком і увагою до неї з боку Д'Артаньяна, — друга причина та, що в справі кохання кожен дбає тілька за себе.
Тепер лише зрозумів Д'Артаньян утомні погляди Кеті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук та приглушені зідхання.
Д'Артаньян миттю збагнув, яку користь матиме він з кохання Кеті, що так щиро йому освідчилась. То були переймання листів на адресу графа Де-Варда, догляд за міледі в неї ж у помешканні, вільний вхід до кімнати Кеті, сумежної із спальнею її пані. Як бачимо, віроломний Д'Артаньян вирішив офірувати вже бідну дівчину, аби за всяку ціну підкорити собі міледі.
— Отже, люба Кеті, ти хочеш, щоб я дав тобі доказ кохання, в яке ти не віриш?
— Якого кохання? — спитала Кеті.
— Кохання до тебе, яке починає вже понимати мене.
— Чим же ви доведете його?
— Коли хочеш, я перебуду з тобою сьогодні ввечорі стільки часу, скільки звичайно перебував з твоєю панією.
— О, дуже, дуже хочу! — скрикнула Кеті, плескаючи в долоні.
— Коли так, маненька чарівнице, — мовив Д'Артаньян, сідаючи в крісло, — підійди до мене. Я маю сказати тобі, що ти найпривабліша покоївка, яку мені будь-коли доводилося бачити.
Він вимовив це так ласкаво, так щиро, що бідолашна Кеті, яка більш над усе бажала поняти йому віри, повірила.
З кімнати міледі задзеленькотів дзвоник.
— Боже мій, — скрикнула Кеті, — пані кличе мене! Тікай, тікай, мерщій!
Д'Артаньян підвівся й узяв капелюха, ніби ладний послухатись, але замісць одчинити двері на сходи, відчинив
