дверцята величезного гардеробу й сховався там між сукнями та пеньюарами[1] міледі.
— Що ви робите? — скрикнула Кеті.
Д'Артаньян, заздалегідь вийнявши ключ з гардеробу, зачинився з середини й не відповів нічого.
— Спите ви там, чи що? — сердито згукнула міледі. — Чому не йдете зараз же, коли вас кличуть?
Д'Артаньян почув, як двері з кімнати міледі з силою відчинилися.
— Я тут, міледі, тут! — і з цими словами Кеті кинулась їй назустріч.
Жінки ввійшли в спальню, а що двері до неї стояли навстяж, то Д'Артаньян чув, як міледі деякий час картала свою покоївку. Нарешті, вона втихомирилася, і, поки Кеті опоряджала пані на ніч, розмова зайшла про нього.
— Дивно! — вимовила міледі. — Сьогодні ввечорі я не бачила нашого ґасконця!
— Як, пані? Невжеж він не приходив? Невжеж він напередодні щастя почав залицатися до іншої?
— О, ні! Напевно, йому стали на перешкоді пан Де-Тревій чи пан Дезесар. Я цілком певна цього, Кеті, бо він увесь тут — у мене в жмені.
— Що ж пані має зробити з ним?
— Що я зроблю? Будь спокійна, Кеті! Між нами є щось, про що він не знає… Через нього я ледве не втратила довір'я його еміненції… О, я помщуся на ньому!
— А я думала, що пані кохає його?
— Я? Кохаю його? Я ненавиджу його! Дурень! Мав у руках життя лорда Вінтера, а не вбив його, і тим позбавив мене трьохсот тисяч ліврів на рік.
— А й правда, — відмовила Кеті, — ваш син єдиний спадкоємець свого дядька, і до його повноліття ви користалися б з його статків.
Д'Артаньян тремтів, наче в пропасниці, слухаючи, як це ніжне створіння грубим пронозливим голосом дорікає йому за те, що він не вбив людини, до якої вона про око людське ставилася так приязно.
— Та я б уже відімстила йому, якби кардинал, не знати чому, не порадив мене помилувати його.
— Це так! Але ви ж не змилувалися над жінкою, яку він кохав.
— А, та крамарка з вулиці Могильників! Хіба він ще не забув про неї? О, то була дійсно чудова помста!
Холодний піт пройняв Д'Артаньяна: ця жінка була справжнє чудище.
- ↑ Пеньюар — легеньке вранішнє або вечірнє жіноче вбрання.
