— Ну, тепер, — сказав Д'Артаньян, — коли можна не боятися, що тебе підслухають, сподіваюся, ти поділиш з нами свою таємницю.
— Сподіваюся, що завдам вам разом і втіхи, і слави, панове, — почав Атос. — Я примусив вас зробити чудову прогулянку, далі — маєте смачний сніданок і п'ятсот глядачів там внизу, яких ви бачите крізь бійниці. Вони мають нас хто за божевільних, хто за героїв, — дві кляси дурнів, досить схожі одна на одну.
— Ну, а сама таємниця? — напосідав Д'Артаньян.
— А таємниця в тім, що вчора ввечорі я бачив міледі, — відповів Атос.
Д'Артаньян підніс був склянку до губ, але на ім'я міледі рука йому затремтіла так сильно, що він поставив склянку на землю, щоб не розплескати вина.
— Ти бачив свою ж?..
— Тихо! — застеріг його Атос. — Ви забуваєте, що ці пани не знайомі, як ви, з моїми родинними справами: я бачив міледі.
— Де ж саме?
— Майже в двох льє звідси, у коршмі „Червоний голубник“.
— Тоді я пропав! — промовив Д'Артаньян.
— Ні, ще не зовсім, — відказав Атос, — бо тепер вона мусіла вже покинути береги Франції.
Д'Артаньян зідхнув із полегшенням.
— Кінець-кінцем, хто ж така ця міледі? — спитав Портос.
— Чарівна жінка, — відмовив Атос, ковтнувши з склянки пінявого вина. — Паскуда коршмар! — скрикнув він, — дав нам анжуйського вина замість шампані, і гадає, що обдурив нас. Так ось, — вів він далі, — чарівна жінка, що дуже ласкаво поставилася до нашого друга Д'Артаньяна, а він зробив їй не знаю якусь капость… За це вона місяць назад спробувала помститись на ньому, підмовивши вбити його з мушкета. Вісім день тому вона пробувала отруїти його, а вчора випросила собі в кардинала його голову.
— Як? Випросила мою голову в кардинала? — скрикнув Д'Артаньян, пополотнівши з жаху.
— Так, — відповів Портос, — це така ж правда, як євангелія. Я чув про це своїми власними вухами.
— І я теж, — підтвердив Араміс.
— Коли так, — промовив Д'Артаньян, спустивши в розпачі руки, — всяка боротьба надалі зайва. Краще вже пустити собі кулю в лоба і відразу покласти всьому край.
— Це дурість, яку треба робити в самому кінці, — сказав Атос, — до того ж це єдина непоправна дурість.
